Не була в рідному селі вже декілька років. Тож йдучи вулицею від автобусної зупинки, Ярина зацікавлено роззиралася довкола.

Все такі ж, обгороджені дерев’яним частоколом, обійстя, такі ж білі хати. Тонуть у зелені чепурні двори. Сади цієї осені вродили рясно-рясно. Яблуневе віття повгиналося під вагою соковитих плодів. Синіють сливи й золотавіють груші. Де-не-де з-поміж зелені вигулькують дитячі обличчя. Зрідка старечі. Всі бо на картоплі. Десь і Яринині батьки картоплю копають.

І в передчутті жаданої зустрічі жінка пришвидшує крок. Ось тільки-но мине цей перелісок, а там вже й маленька хатинка тітки Гапки вигулькне. Метрів за сто від неї і її рідна оселя.

Звідки б не приїздила Ярина, – першою її неодмінно зустрічала тітка Гапка. Опершись на кийок, незворушно стояла біля воріт, або ж сиділа на лавчині під здоровенною сторічною грушею.

Підійшовши ближче до тітчиного обійстя, Ярина раптом сповільнила ходу, потім зупинилася і стала, як вкопана.

Не зустріла її, як зазвичай, біля своїх воріт тітка Гапка. І тяжкий здогад про те, яка цьому може бути причина, заболів-защемів Ярині так, що жінка, знявши з плечей наплічник та поставивши його на траву біля розкішної тітчиної калини, аж за серце схопилася. Те, що побачила довкола, само за себе промовляло. Донедавна така привітна, чепурна, біла, хоч і геть приземкувата хатинка посіріла від негоди й недогляду та осиротіло блимала порожніми вікнами. Не біліли свіженькі фіраночки. Одна шиба надбита, друга вийнята. Похилився старий тин. Подвір’я поросло високим бур’яном. Тільки калина червоно яскравіла достигаючими гронами та ще яблунька щедро нагнула до Ярини повне стиглих плодів розлоге гілля.

– Схоже, тітка Гапка вже давненько тут не живе. Чи хоч жива ще? Може, син до міста забрав... – хотіла втішити себе Ярина, завертаючи до хати своїх батьків.

Вже згодом, вибираючи з матір’ю на городі картоплю, стала Ярина розпитувати про тітку Гапку.

– Нема вже Гапки, дочко. Поховали… – відповіла матір. – Ще минулої осені. Он, бачиш, як за один лише рік запустіло подвір’я, поросло бур’яном.

Як Гапка захворіла, забрав Михайло матір до себе в місто. Питаєш, як їй там жилося? Не з медом. Ти ж знаєш, Михайлова жінка – то племінниця тітки Насті Макарихи. Знали в нашому селі деякі люди Гапчину таємницю, що Мишко їй не рідний, проте мовчали. А от Макариха, як її племінниця за Михайла пішла, то таки не витримала: внесла молодій господині у вуха, що Мишко Гапці не рідний. Тож, мовляв, – і вона йому не матір. А їй відтак – не свекруха. Дітям – не бабуся. Чужа чужаниця.

-Завези її назад у її хату, – вчепилася Аліна до чоловіка, як тільки уздріла, що вже матір після хвороби поволі з кийком на ноги спинається та виходить у двір на лавку посидіти.

-Гріх тобі жінко, таке казати. Хіба не бачиш, що матір вже стара і не може дати собі ради? – сердито відповідав Михайло.

-То здай її в притулок для престарілих. Матері тобі шкода, а мене хіба ні? Ти вранці встав, зібрався й поїхав. А мені – візьми поприбирай після неї, попери, помий її, нагодуй, перестели… Ради чого я маю так мордуватися? Була б вона хоч твоя рідна матір, то мусила б вже терпіти, а то ж чужа людина!

-Що? Що ти сказала? – Михайло як ошпарений скочив до жінки, схопив її за плечі й несамовито тряс, як грушу, немов хотів витрусити з неї ту страшну неправду… – Як це не рідна? Як не рідна? Хто тобі таке сказав? На якій основі такі плітки виплели? Хто це виплів? І як, скажи, ти, моя жінка, могла цьому повірити?

-Відступися від мене, скажений, – спокійно відсторонила чоловіка Аліна. – Півсела про це знає. Тільки тобі не призналася. Взяла вона тебе в пологовому будинку. Мамуня твоя відмовилася тебе брати, бо нагуляла… Не віриш? То спитай у неї сам!

Михайло онімів. Заціпеніло стояв, вхопившись за одвірок обома руками. Світ під ним був-був і раптом захитався... Важким кроком вийшов по тому в двір… Матір, не підозрюючи лиха, сиділа на лавчині, читала газету. Біля неї гралися синові діти.

-Мамо, то правда? – приступив Михайло до матері.

-Про що ти, сину? – схвильовано, як сполохана чайка, спитала стара Гапка.

-Кажуть люде, що ви мене у пологовому будинку взяли… То правда?

-Правда, сину. Я думала якось тобі про це розповісти, але… Важко… Не хотіла травмувати…

Гапка не виповіла до кінця своєї думки. Син не став її слухати… Круто розвернувся геть, пішов до хати… За мить як ошпарений люто брязнув дверима й німо поминувши заціпенілу на лавці матір, подався невідь-куди.

Як опівночі син нарешті повернувся, Гапка не спала. Її душа бриніла, немов натягнута струна. Душі боліло. Дуже сильним, невщухаючим був той біль. Точив її, як шашіль точить старе дерево. І чула, чула вона крізь прочинені двері розмову сина з невісткою.

– Алічко, люба, чи ж я не розумію тебе… – заспокоював жінку Мишко. – Ну, потерпи ще трішечки. А там я відпустку візьму. Таке життя, що поробиш. Усі ж бо колись стають старі й немічні. Не можу ж я її з хати на вулицю виставити. Зрозумій, не можу! Ти кажеш, чужа людина. А мені вона не чужа. Зрозумій, не чужа. Що б не говорили, мені вона – мати. Іншої матері я не знав. Вона мене виростила, любила, як рідного…

– Я все розумію, Мишо. Розумію. Але ж і ти зрозумій. Я ж через неї роботу втрачу. А у пансіонаті для таких старих спеціальний персонал, догляд!

Подібні розмови точилися у Михайловій хаті мало не щодня. І як було старій Гапці теє чути? Вона б ладна була піти світ за очі, аби тільки нікому не заважати, не бути тягарем ані синові, ні невістці, ні їхнім дітям. Та куди підеш, коли така неміч, що ледь по хаті ноги пересуваєш?

Фото з мережі Інтернет

Золоті бабині онучечки Нюта і Рита, яких Гапка всім щирим серцем любила, спершу були такі раді, що бабуся житиме з ними, навперебій біля старої щебетали… Проте віднедавна, щодня слухаючи материної мови, також сторонитися стали… А тоді й геть перебралися з дитячої, де займала куток і баба Гапка, до зали. Роблячи уроки, все про щось шепотілися за столом, час від часу позиркуючи в бабин бік…

-А що ж Михайло? Його ж колись усім дітям у приклад ставили. І тітку Гапку, як матір, учителі й усі люди хвалили, що такого хорошого сина виховала… – перервала материну розповідь Ярина.

-Він молодець. Як там не було, а усе ж не послухав жінки, не повіз матір у притулок. Дожила Гапка у синовій хаті до смерті, по-людськи її поховали…

-По-людськи… – повторила про себе подумки Ярина, задумалася. Яке ж непросте воно, життя. Про людське око начебто усе гаразд, нерідну матір доглянули як рідну, поховали начебто по-людськи… А хто теє знає, якими були її останні дні, з якими думками пішла вона в той інший світ?!

 Обидві жінки – матір і дочка – замовкли, задумалися. Яринині думки невідступно снувалися довкола Гапчиної долі.

У далекому 1946-му молоду Гапку разом із багатьма іншими односельчанами засудили та вивезли на «білі ведмеді»… Кажуть, що за УПА.

Повернулася через п'ятнадцять літ зовсім не та Гапка. Змарніла, постаріла, вихуділа. Батьків у далекому Красноярському краї похоронила. Проте привезла з собою чоловіка. Та щастя Гапчине було коротким. Пожило подружжя разом років зо п’ять. Хату цю стулили докупи. Дітей їм Бог чомусь не дав. Потім за невідомих обставин Трохим раптово загинув. Поїхав до міста і потрапив під поїзд. Сам необачно впав чи хтось підштовхнув? І така версія була, мабуть, більш правдива... Кажуть, знав забагато.

Фото з мережі Інтернет

Так самотою жінка і вік звікувала.

Повернувшись із висилки, працювати в колгосп Гапка так і не пішла. Заробляла на життя шиттям.

Через якийсь рік-другий після Трохимової смерті квартирував якось у Гапчиній хатчині молодий агроном. А через кілька місяців поповзли селом чутки, що Гапка вагітна ходить. Лише декілька найближчих жінці людей знали, що вона не може мати дітей і вагітність скоріше всього імітує, прив’язуючи до живота подушку.

Для чого було імітувати? Та хто теє знає, чого праглося жіночій душі?

А Гапці, як кожній жінці, хотілося материнства. І щоб усе було, як у людей. Коли минув необхідний термін, поїхала вона до міста і невдовзі повернулася з немовлям. Від спостережливих очей допитливих сусідок не сховалося, що Гапка, маючи такі пишні груди, синочка ними чомусь не годує… Молока по людях просить. Проте погомоніли про це між собою та й перестали.

Фото з мережі Інтернет

Була Гапка гарною матір’ю. І хлопчик у неї ріс нівроку. Ясноокий, із кострубатим солом’яним чубчиком, не по віку допитливий, чемний і слухняний. Не бешкетував, не гасав бозна-де з хлопчаками, а все з матір’ю сидить, слухає її казки та розповіді. Як підріс – став по господарству допомагати.

Фото з мережі Інтернет

-А чого ж тепер Михайло з Аліною ніколи сюди не приїздять? Хату он геть занедбали… Та й землі пара соток… – запитала Ярина не то у матері, не то у самої себе.

-Значить, не потрібна їм ця хата, – відповіла мати. – Навіть майно забирати не стали. Бо навіщо воно у міській квартирі? Що ліпшого було, то люди потроху порозбирали…

Під вечір Ярина таки не витримала – знайшла момент, аби піти до Гапчиної хатинки. Поторсала за двері – замкнені. Зазирнула у вікно. Ніби у докір людям, маленькі вікна зяяли вибитими шибами. В одному – висаджена ціла рама. Безлад у хаті сам по собі свідчив, що тут уже не раз побували сільські мародери. Що вони могли тут узяти? У тітки Гапки ані телевізора, ні холодильника… Єдине, що пов’язувало зі світом – приймач на стіні. Біля печі – рогачі та горшки, пара полумисків та в кутку відро з водою. І те, виходить, комусь знадобилось. Старий тапчан під стіною, стіл та пара крісел. Як і за життя тітки Гапки. Тільки стіл перевернутий, поламані, неприродно вивернуті крісла. На стінах посеред рясного павутиння так і висять у рамцях фотографії родичів і портрет малого усміхненого Мишка у вишиваночці.

Посеред розкиданого по долівці лахміття розсипана ціла купа світлин.

Ярина знала, що ці фотографії – чи не єдина тітчина цінність. Перебираючи в руках ці самі світлини, розповідала Гапка колись Ярині про своє життя. Он вона сама, молода, вродлива з високими пишними грудьми та довгими косами у вишиваній блузці з трьома разками доброго намиста. Ось із чоловіком Трохимом, родичами. Тітчина сестра, подруги, а більшість – все невідомі Ярині люди. Очевидно, ці люди із її життя на висилці, в далекому Красноярську... В хустках і кухфайках сидять на колодах молоді жінки і дівчата…

На купині під осокою

Там один стрілець вмирав…

Він державсь за грудь рукою –

Кров із рани зупиняв…

Пригадалася раптом Ярині ця трагічна повстанська пісня, забринів у пам’яті тихий тітчин голос.

Була колись у них, студентів-філологів, фольклорна практика. Треба було записати від народних носіїв старих пісень. Ярина тоді і від своєї бабусі Марії, й від тітки Гапки пісень позаписувала. Проте цю повстанську пісню, як і ще декілька інших, Ярина до звіту не включила. Адже тітка застерігала її, що ці українські пісні заборонені… Тож не варто наражатися на неприємності.

-Розкажіть, тітко Гапко, про себе, – попросила тоді Ярина. – Я нікому не розкажу. Просто хочу знати…

-Повік би тобі не знати, дитино, що мені довелося у своєму житті витерпіти… – тихо промовила стара жінка і її колись гарні сині очі застелила пелена сліз.

Фото з мережі Інтернет

-Була я колись така ж молода і гарна, як от ти тепер. Ба, навіть молодша… Батьки мої були заможні. Сім’я велика. Окрім мене ще старша сестра була і два брати. Хата у нас була вкрита черепицею. Тримали велике господарство. У батька була пасіка… Тепер важко повірити, що усе це було… – витерла тітка кінчиком білої хустки непрохану сльозу… А потім… Прийшли совіти… В колгосп усе треба було здати. Батько, як побачив, як у тому колгоспі нашу худобу тримають – не витримав. Зірвався… От їх з матір’ю після того й вивезли. Сестра була заміжня, то братів менших до себе забрала, а я до людей, начебто в найми подалася… Так ми тут до війни якось дожили. А як війна прийшла, то всі ми, звісно, за Україну… Хлопці наші до лісу подалися, а я їм їсти носила та була зв’язковою. За що їх потім у криївках і постріляли. А мене… Бодай тобі дочко, вік не знати, як вони нас мордували… Тіла на мені ніде живого не було. А тоді присудили вивезти. Ні тобі одягу якогось взяти, ні їжі. Сестри до мене не допустили. От у чому була, в тому й поїхала. Багато нас таких було. Зима тоді була сніжна. У лютий мороз повантажили нас у товарні вагони й їхали ми майже місяць. Скільки нас вимерло за ту дорогу! Трупи конвоїри у степ викинули. І нема й знаку, що людина була.

-І де саме ви відбували те покарання?

-В Караганді, дитино. На шахтах. Важко все те згадувати. Свої імена ми мали забути. На одязі в кожного нашитий номер. Конвоїри жорстокі й гарчать, як пси. Ми ж бо, молоді дівчата, для них особливо небезпечні державні злочинці… На работу нас женуть, прикладами в спину штовхають, за найменшу провину б’ють, травлять собаками, знущаються. «На калєні!» – кричать і ставлять нас на коліна у грязюку чи на сніг… Робочий день – із семи ранку і до дев’ятої вечора... Втома страшна. Люди з ніг валяться. Було, що як поставлять на дорозі на коліна – встати не можеш… Не раз таких, хто не міг піднятися або ж щось у свій захист осмілювався казати, розстрілювали на місці. Потім записували: «За попитку до побєгу…» Хоча, який там побіг, коли ми всі доходяги… І куди було бігти? За ці розстріли на дорозі нашим катам потім премії давали…

Розтоптана молодість. Фото з мережі Інтернет

 За найменшу провину в таборі можна було потрапити в карцер... А той карцер – не знаю, чи є ще десь гірше пекло… Не все, що довелося мені там пережити, можу розповісти. Бодай нікому не знати… Хіба перед Господом на сповіді скажу. Єдина радість, що як відбула я десять літ в таборі та пішла на висилку, то ще батьків розшукала… Хоч попрощалися. Бо довелося мені їх там і поховати. Ще Трохима свого там зустріла…

***

Серед розсипаних по долівці чи не найбільше фотографій – з Михайликом. Ось йому десь зо два рочки, а на цій – він вже більшенький, хвацький хлопчисько в штанцях на шлейках сидить на конику-гойдалці… Ось Мишко – школяр із буквариком в руках та ранцем за плечима.

-Чому син не забрав якщо не материні фотографії, то бодай свої? Чому покинув тут на глум, щоб топталися по них брудними чоботиськами мародери? Це ж таки пам’ять… Життя. Все його дитинство минуло отут, у цій хаті… – шукала відповіді Ярина. Шукала і не знаходила.

Покинута стара оселя оглухла й оніміла. Не обізветься вже тут тихий жіночий голос, не забринить у відповідь дзвінкий дитячий. Лиш поскрипує надворі сухим віттям стара вікова груша. Лиш калина в журбі додолу кетяги червоні схилила… А улюблена тітчина яблунька нагнула гілля над самісінькою стежкою і стиглі червоні яблука так же щедро, як і за життя тітки Гапки все падають і падають людям під ноги…