Вочевидь волею долі знайомлюся з цікавими й хорошими людьми. А познайомившись ближче, проникаюся їхнею долею, й ніби паралельно йду їхнім життєвим шляхом.

Моя приятелька працювала в лікарні в одному з районів Рівненської області. Разом з нею працювала зубним лікарем молода симпатична Оля.

Щоранку було чути, як цокають її туфельки на високих підборах, коли вона прямує по коридору до свого кабінету. Зайшовши в кабінет, вона переодягалась в білий халат, шапочку і розпочинався Олин робочий день. А на прийом до неї йшло дуже багато людей. У селі, як то кажуть, найбільше спрацьовує циганська пошта. Люди доносять сільські новини один одному миттєво. Не минули вони й особи молодої лікарки. Баба Параска, яка побувала неї на прийомі, вийшла від лікарки задоволена, ще, не дійшовши до свого дому, стала торохтіти про молоду лікарку: «Ой людоньки, яку нам лікарку прислали: молоду. красиву, як цариця, а що вже лікує! Я не маю слів, щоб розповісти вам».

І кого Парася не зустріне, то все одне і теж. Люди знали, що Параска у селі мастак, щоб поговорити, але щоб уже так розхвалювати! Тож потяглися й самі до молодої лікарки.

Робота у Олі й справді йшла добре. Вона жила у місті і до місця праці доїжджала автобусом. Їй було цікаво в селі, адже сама вона міська й усе життя її було пов’язане з містом. Коли потрапила у село, то все одно, що на іншу планету, в інший світ.

Закінчивши навчання у медичному училищі, я також отримала направлення в лікарню, де працювала Оля. Ми познайомились. Чемно віталися, а згодом познайомилися ближче і перейшли на «ти». Одного разу я зайшла до неї в кабінет, пацієнтів уже не було, додому вона теж не поспішала. Оля запропонувала мені: «Сідай у крісло, я огляну твої зубки».

Я, правду кажучи, на зуби не скаржилась. Та Оля мене умовила сісти в  стоматологічне крісло і розпочала огляд. Знайшла кілька зубів із невеликим карієсом і запропонувала поставити срібні пломби. Мені не хотілося, тому що дуже не подобався звук бормашини та вона мала такий підхід, що із нею погодишся на все. «Давай, давай запломбую тобі гарно зубчики на прощання», – мовила Оля. І розпочала свою звичну процедуру. «Олю, ти що говориш, я не вірю твоїм словам, чому ти маєш звідси їхати?», – здивовано спитала я.

Оля була веселою, усміхненою, не схожою на людину із жалем, що йтиме із улюбленої роботи. «Що ти задумала? Тільки не мовчи!» – допитувалася я.

Робота була завершена. Поставила мені Оля срібні пломби, які стоять у моїх зубах досьогодні. Хотілося б, щоб ці слова почули ті стоматологи, котрі ставлять, правда, звичайні пломби, але вони випадають протягом кількох днів. Я не раз згадую Олю, і її вправні пальчики, ставлення до пацієнтів і не раз сумую за роками, спільно проведеними у сільській лікарні. Ці роки були неповторні.

Та повернемося до Олиної розповіді про від’їзд. Олі тоді хотілося виговоритися про наболіле. Поневолі тим слухачем стала я.

Оля зняла медичний одяг, поправила зачіску свого пишного волосся, яке зберігало природний блиск, і ніколи не було коротким. Струнка, ніби дівчина, вона всілась на кріслі навпроти мене і почала неквапливо розповідати про себе. «Я, – мовила Оля – сибірячка. Ти це знаєш? Мій тато був військовим, а мама – учителька. Його направили у наші сибірські краї після навчання, там вони познайомились. У них довго не було діток, хоча обоє марили мати маленьке чадо. За 5 років у них народилась я. Тато дуже хотів сина. Та синів Бог усіх роздав, лишились тільки дочки і одну з них надіслав моїм батькам. Я була дитиною бажаною і мої батьки дуже мене любили. А як мене любила татова мама, моя бабуся Оля! На її честь і мене назвали Олею. Я росла під пильним оком тата і мами, була обдарована любов’ю, ласкою і увагою своєї родини.

Ще зі школи я подобалась одному хлопчику з нашого класу – Антону, а з паралельного – на мене кидав оком рудий Женька. Одного разу вони через мене навіть побилися. А в 10-му класі Антон нікого не підпускав до мене. Скрізь і завжди я була під його опікою. Як відгуляли випускний, стали ми з Антоном готуватися до вступних іспитів. Я мріяла стати зубним лікарем, Антон – інженером. Усе так і сталося. Мрії почали збуватися. Бачились ми кожен день. бо жили по сусідству. Яких тільки не було у мене квітів! Нехай одну, але принесе Антон обов’язково. Уже сусіди почали поговорювати, що Антон мій наречений. Ну, і нехай собі говорять. Я звикла до цього слова і не реагувала на нього. Наближався випускний, я чекала його з нетерпінням. Я стала зубним лікарем. Отримала диплом і збиралася працевлаштовуватись. Та ось приходить тато з роботи і каже, що будемо пакувати валізи і готуватись до переїзду в Прикарпатський військовий округ, куди його переводять із підвищенням у посаді. Ніщо не підлягало обговоренню. Ми з Антоном з цього приводу посварилися. І на цьому крапка.

Наша сім’я переїхала на Україну. Усе влаштувалося нормально. Жили ми у місті. Я відчула, що зі мною щось не те. Потім зрозуміла, що вагітна. Що робити? У мами не було довго дітей і тільки одна я. Про аборт не було й мови. І я народила здорового гарного хлопчика. Дідусь весь вільний час присвячував малюку. Я назвала його Антоном, Адже його тато Антон, котрого я нікого не забувала. Пройшов рік, другий. Я працювала у селі. Почула, що Антон одружився. Вийду і я заміж, подумала. А за кого – все одно. Так і зробила. Мій обранець жив у селі, був звичайним сільським хлопцем. Деякий час жила у селі і я, але прижитись не могла: розбігались ми, сходились і знов розбігались. Я не хотіла дітей, а малий синок Антон – це плід мого кохання.

Мій синочок став підростати і не раз запитував: «Мамо, а де мій тато? Чому у всіх є, а в мене немає?» Я потай плакала і не знала, що йому відповісти й думала, як мені жити далі, що робити. І надумала, що поїду туди, де народилась, на свою малу батьківщину.

Поїхала. Усе було чудово. Зустрілась із однокласниками, друзями. Наприкінці зустрічі прийшов Антон. Як завжди, з квітами. Він дуже хвилювався. Коли ми розходились, він запитав, чи можна мене провести. «Так, звичайно», – відповіла я. Ми розповідали одне одному про життя, сім’ю.

Антон жив із дружиною, але дітей у них не було. Лікарі заборонили їй народжувати. через складний порок серця.

       – А як же ти Олюню, обережно запитав Антон.

       – Нічого, дякую. Усе добре. Живемо удвох із Антоном та батьками, – і простягнула йому фотографію.

       – Та це ж я, Олю! Це я!

       – Ні, це не ти! Це твій син Антон.

       – Олю, дорогенька, як ти могла стільки років мовчати?

У той день вони не мовчали. Вони говорили дуже багато і щиро. Голубились одне до одного і вирішували свою подальшу долю. Антон вигукнув на всю силу голосу : «У мене є син, мій Антон! Я хочу його бачити, Олю, нашого сина».

Усе вирішилося дуже швидко. Після Олиного від’їзду Антон зібрався летіти в Україну до сина. В аеропорту його зустрічав Антон молодший із мамою. Оля показала мені фотографії якраз у день приїзду Антона старшого. Коли тато вийшов із літака і направився до зустрічаючих, Антон молодший відірвався від мами і побіг назустріч, вигукнувши: «Тату!» Ця мить стиснула серце Антона старшого, що стільки років втрачено! Він вхопив хлопчика, підняв на руки, міцно поцілував і ніжно притулив до серця: «Синочку, любий, ти радість мого життя». До них підійшла Оля, Антон звернувся до неї: «Олюню, дякую за сина», – і поцілував кохану жінку.

Погостювавши, Антон відлетів додому, давши Олі час залагодити свої справи і зібрати речі на виїзд. Оля ще зустрілась із бувшим чоловіком, попросила у нього вибачення, сказавши: «Іване, прости мене, Я все життя любила Антона, А без любові важко жити. Прощавай».

Скоро Антон знову приїхав за Олею і сином – Антоном молодшим. Вони щасливі. Народилася ще донечка. Кажуть, що тепер уже й онука дочекалися. Життя у любові щасливе.

Бережіть, люди, своїх коханих, бо не завжди вдається втрачене кохання повернути.