Сьогодні в Україні та й у всьому світі тільки й мови, що про президентські вибори в Росії. Кореспонденти розповідають про перебіг виборів з виборчих дільниць, беруть коментарі у виборців, говорять про наявність фальсифікацій, про те, що чимало людей вибори проігнорували. Є випадки не поодинокого псування бюлетенів, або їх викидання в смітник. В окупованому Криму, де вибори нелегітимні, половина виборців на дільниці не пішла. Проте, що б не відбувалося, у результаті цих виборів ні у кого сумніву не виникає. Як би хто не голосував, вкидав бюлетені в урну, чи писав на них фломастером по діагоналі «Путин надоел», все одно президентом буде Путін. Всі у цьому переконані, бо усім відомо, як проводяться вибори у Росії.

 Приказка «Важливо не те, як голосують, а те, як рахують» народилася не сьогодні. І стосується вона, на жаль, не тільки Росії. Вдамося трохи до історичних спогадів.

До радянських часів українці навіть подумати не могли, що можна так чинити з голосами виборців. А потім як прийшла радянська влада привчила до фальші у всьому. Навіть діти знали, що те, про що дорослі говорять за трибунами не є тим, що є насправді й самі вони ніколи не роблять того, до чого закликають на трибунах.
Ця велика брехня, велике ошуканство народів починалося навіть не на зорі радянської влади. Його коріння далеко глибше, сягає Золотої Орди й російських самодержців. Проте в Радянському Союзі цей вірус прищепили нам усім, представникам тих народів, яких долучили до «вєлікой єдіной Родіни». (Більше про це читайте: https://rvnews.rv.ua/post/view/1497033839-ukrainske-suspilstvo-seryozno-hvore-chi-cpromozhemosya-na-oduzhannya)

Коли у 1939 році терени західної України вперше прийшла радянська влада, людям відкривалися очі на багато речей, до яких вони не були готові. Люди дивилися на те, як ведуть себе пришельці з хваленого комуністичного «раю» й їх здивуванню в тому, наскільки слово не співпадає з ділом, не було меж.

Та чи не найбільшим фарсом, який відкрив людям очі на істинну сутність радянської влади, стали вибори. Люди справді думали, що від їх волі – волевиявлення народу залежало, чи увійде Західна Україна до Радянського Союзу. Стали пропонувати своїх кандидатів. Проте коли відбулися ці вибори, зрозуміли, що їх одурено і це ошуканство тотальне й воно вочевидь є суттю цієї влади, всієї системи.

У своїй книжці спогадів «Вітер з Волині» наш земляк Михайло Подворняк родом з села Лідихів, що неподалік Кременця докладно описує, якими були вибори в його селі. В контексті виборів Владіміра Путіна в Росії хочеться це згадати.

«Нараз із району прийшло розпорядження, що мають відбутися народні вибори. Через загальне голосування люди мають вибрати своїх представників, які поїдуть до Львова і там разом з усіма такими самими представниками всієї Західньої України, вирішать нашу долю. Якщо ті представники народу приймуть рішення, що Західня Україна, яка належала до Польщі, не забажає прилучуватися до Радянського Союзу, тоді большевики підуть від нас. Польщі ж уже нема, а тоді буде тільки сама незалежна Західня Україна. Це дуже нашим людям подобалося і вони повірили в це, а тому з великим захопленням приготовлялися до виборів. Ніхто тоді ще не знав большевиків так, як треба і люди думали, що воно станеться так, як вони бажають. Найголовніше тепер — це вибрати відповідних своїх кандидатів, на яких усім треба подати свої голоси… Люди все ще жили недавнім минулим, коли за Польщі ми мали повне право голосувати за кого ми хотіли і мали право виставляти своїх кандидатів,» – пише Михайло Подворняк.

Належить розуміти, що люди на Волині й Галичині в основній своїй масі на перших порах не боялися більшовицької влади, адже ще не зовсім уявляли, чого від неї можна було очікувати. Зі спогадів очевидців відомо, що у багатьох селах напередодні виборів намагалися висунути свого кандидата і гаряче висловлювали протест проти кандидатур з числа чужих комуністів, нав’язуваних владою.

«Ми не будемо за вас голосувати, бо ми вас не хочемо. І не хочемо тієї дурної вашої комуни. Ми були за границею і бачили ваші колгоспи, а тому нас тепер не обдурите. Ви повалили в себе церкви, вивезли на Сибір усіх попів... Ми вас уже знаємо. І не хочемо вас, бо нам без вас було краще,» – кричали люди на мітингах. Фінал цієї народної бурі був непередбачуваним.

Коли ж кандидатів усе ж ніхто не поміняв і людям на виборах запропонували єдиного кандидата, ставленика нової влади, то вони висловили свій протест у іншій формі.

«Увечері ми перерахували голоси і жахнулися. На кілька тисяч виборців з нашого великого села ми знайшли тільки 38 важливих голосів…», – читаємо далі у спогадах Подворняка правду про перші на західноукраїнських землях радянські вибори. Решта виборців небажаного кандидата викреслила, а «…на покреслених бюлетенях було написане таке страшне, що важко було його читати. І коли б Сталінові та Молотову сталася хоча тисячна доля того прокльону, що писалося на бюлетенях, то вони того самого дня повмирали б…»

Страшно було голові та секретареві кожного волинського села везти у район отакі результати виборів. Проте «в районі нам сказали, що всі інші села привезли таке саме. Але все це не мало жодного значення. Того самого тижня районова газета на першій сторінці написала, що всі наші села під звуки музики, з великим ентузіязмом віддали свої голоси за кандидатів, вибраних самим народом... Наші люди побачили цей великий обман, ще більше зажурилися, але жодної ради на це не було».

А згодом Михайло Подворняк довідався, що «депутати по інших селах, яких вибрали люди, щоб на них голосувати і вони на це погодилися, … напередодні виборів уночі були забрані поліцією і ніколи потім додому не вернулися. Згодом були забрані також їхні родини і також десь пропали, ніби камінь у воду.»

 У вільному світі людям важко зрозуміти і Путіна, і росіян – говорять все гарно, а от дії чомусь геть не співпадають зі словами.  Воістину – «умом Россию не понять»… Там де «Их там нет», насправді вже чотири роки йде війна і каменя на камені не залишилося від цілих міст і сіл, тисячі людей покладено в землю, проте вони й далі твердять, що  «Их там нет», хоч увесь світ знає, що вони там є. І не тільки «там», тобто в Україні, від якої нахабно й цинічно відшматували частину територій.  Але й у Сирії, по всій Європі й у всьому світі вони достатньо наслідили своєю присутністю та засмітили інформаційний простір пропагандою. Останні події з отравленням Скрипаля та його дочки викликали шок у світової громадськості. І цей хід подій, які розгортаються, все більше розкриває очі на путінську Росію. І те, що на виборчих дільницях під бравурні радянські мелодії і тиск міряють, і медалі вручають, і бутербродами пригощають, і навіть по сто грамів наливають – тут все зрозуміло. Путін буде вічним президентом. Поки не помре. Бо тих десятків, сотень, навіть тисяч, які подібно до волинських селян у 1940-му році понаписували на тих бюлетенях  всіляке непотребство просто не візьмуть до уваги.

Але те, що бодай такий протест в путінській Росії є, вселяє хай невелику, але надію на те, що прийде час і Росія переродиться, прозріє.