Мирослава Іщук

Мирослава Іщук

блогерка, мандрівниця, шукачка пригод

Як я була внучкою Ілліча

З циклу "Життєві історії"

05.04.2019 23:46   Джерело: RvNews
Автор : Мирослава Іщук

Історія ця трапилася в часи мого першого жовтенятського досвіду. Це вже наші діти, в декого й онуки не пам'ятають оцих всюдисущих структур, функціонери яких фактично зі шкільного порога брали попід руки розгубленого першокласника й засмоктували з головою. Вхід був урочистим й обов’язковим. Із жовтенят учень плавно переливався у піонерський загін, а потім й у комсомольську організацію, з якої мирних виходів було лише два: вирости й тим самим автоматично вийти з віку комсомольця або стати кандидатом у члени КПРС і далі гратися у побудову комунізму. Третій варіант – виключення з організації – був форс-мажором і міг зламати не лише кар'єру, а й життя, тому свідомо його обирали одиниці.

Але повернімося, так би мовити, до витоків. Я – першокласниця сільської школи, де свято шанують заповіти Ілліча. Піонервожата, на совісті якої була діяльність і жовтенятської організації, вже надривно й емоційно розповіла нам задушевну й сентиментальну історію про хлопчика Володю, який із дитинства ненавидів капіталістів і мріяв про те, що всі люди будуть вільними і рівними. А бібліотекарка Юліанівна (яку ми після розповіді про Лєніна вперто називали Ульянівною) щедро малювала на читацьких формулярах червоні зірочки. Звідки вони беруться й за що ставляться, я спершу не знала, але ж допитливість – то друга натура дитини.

null
Фото авторки з дитинства. З сімейного альбому

І якогось разу, поки однокласники під час організованого першою вчителькою культпоходу в бібліотеку підбирали собі книжки, я тихенько спитала:
- Любо Ульянівно, а чого в Іри на листочку, куди ви нам книжки записуєте, шість зірочок, а в мене тільки одна?
- Бо зірочки ставляться тільки тоді, коли діти беруть читати книжки про Леніна. Іра прочитала вже шість книжок про нього!..
Ульянівна ще не договорила, а я вже була на півдорозі до стелажа, на якому стояла червоним чорнилом достобіса гарно й каліграфічно виписана табличка «Книги про В.І. Леніна для молодшого шкільного віку». Тож усе, що я хотіла в той день взяти в бібліотеці, було про Леніна. Хоч, зізнаюся чесно, керувало мною не так бажання поповнити знання про нього, як хоча би наздогнати свою однокласницю Ірку у кількості зірочок. А ще краще – перегнати! 
Та це виявилося не так легко: бібліотекарка перейняла мене біля тієї ж заповітної полиці, звідки я перла добрячий стос книжок, і велику частину з них забрала назад зі словами, що про Леніна можна брати не більше трьох книжок, а ще дві – про щось інше. Бо ж раптом іншим дітям захочеться прочитати про вождя революції, а всі книги будуть в мене! Отак вперше в житті довелося стикнутися із дуже популярним у тодішній країні поняттям «дефіцит». Лєніна мені видали - хоч і не з-під поли, але дуже дозовано – як справжній дефіцит.

Щаслива що от-от на формулярі з’являться ще три зірочки, принесла я свій улов додому й, навіть не переодягаючись і не обідаючи, засіла за читання. Моя баба Марія, якій до повернення батьків з роботи належало дивитися за мною, аби не «вмерла з голоду», «не розлінилася» й з мене «виросло щось путнє», одразу запримітила збій у схемі. Сидить собі дівуля на дивані, ще у шкільній формі й голодна, і книжечки почитує! А вона все життя була переконана, що людина «з книжки сита не буде». За її версією, ситим можна бути «тілько зі своєї праці, ну, або ше, якщо до тебе Канада йде!». Канада, хоч і були в нас там родичі, до нас не йшла, тож доводилося розраховувати тільки на власну працю…

Дівко, ти їсти збираєшся? А роздягатися будеш чи наставиш плям на шкільній душці?
- Буду, баб! Але я зараз прочитаю бігом книжки і побіжу в бібліотеку – нові візьму!
- А шо то на тебе така срачка напала до того чИтання? Треба корову на день вигнати, картохлів в льосі наскубати. З чИтання ситою не будеш!
- Знаю, баб! Але мені дуже треба! Тітка Люба в бібліотеці на моєму листочку аж три зірочки намалює за книжки про Леніна!
- Нехай вона тобі їх на сраці намалює! – категорично й дуже сердито заявила моя баба й, гримнувши дверима, сама тоді полізла в льох.

Причин такої бабиної поведінки я не могла зрозуміти, але й часу їх обдумувати не було: мусила ж будь-якими способами догнати Іру за кількістю зірочок!

Другий сімейний «інцидент із Леніном» стався десь за місяць. До якоїсь там річниці жовтневої революції (підозрюю, що до 65-ї) треба було намалювати на конкурс малюнок. Що може видати першокласниця, не обдарована Бозею вмінням малювати? Правильно – нічого, ну, або якусь кривобоку зірку. А тема ж серйозна, відповідальна. Тому малювати взявся дід – він у мене, здається, вмів усе на світі. Кремль, перемальований із якоїсь книжки, які я, прагнучи якнайбільше зірочок, невпинно носила з бібліотеки, вийшов, як сфотографований. Але діду здалося, що цього замало – він порився у своєму капшуку, витягнутому з-під матраца, й дістав із нього червоненьку десятку. А вже з неї у верхньому правому кутку перемалював практично один в один Леніна, історій про якого на той час я вже знала чимало – не дарма ж зірочки на формулярі добиралися до лінійки, де було записане моє прізвище!

Я була щаслива! Навіть не так – я була на сьомому небі від щастя! Бо такий малюнок - це серйозна заявка на перше місце – хіба може не виграти Ленін, однаковісінький із тим, що вже разом із десяткою знову заліг у дідів капшук?
Із цим малюнком я побігла до баби, що ще на кухні домивала різне-всяке кухонне нАчиння. Дід пішов за мною, видно, його теж цікавила бабина оцінка нашого шедевру.

- О, вош большевицка. А бодай тебе мати була на кропиву висцяла!..
Смислу фрази я тоді не второпала, але відчуття, що сказано щось не те, було чітким і однозначним.
- Баба каже, шо то вождь пролетаріату. Бачила, на газеті зверху пише: «Пролетарі всіх країн – єднайтеся!». І Ленін там намальований - бо він вождь пролітаріїв. А баба без зубів, їй зле говорити… Ходи, я тобі казку якусь розкажу.
А ввечері перед сном на край мого ліжка присіла баба. Й так тихенько, але мені здалося, що таки через зуби, сказала:
- Лєнін – то вождь! Ото всьо, шо по тих твоїх книжках пише – то правда… Ти скоро в жовтенята поступиш, бо Лєнін – то твій дід! – і пішла, зітхнувши.
А я пів ночі не могла заснути… Ото новина – Ленін мій дід! То, певне, він був чоловіком моєї баби, а потім вони розвелися, як одна тітка в Радехові, яка завжди дає мені цукерки. Або Ленін покинув мою бабу й пішов робити революцію, а потім ота товста Крупська його назад до баби не пустила. Через те моя баба така сердита на нього. І правильно, бо ж він її покинув, на Крупську поміняв! Але моя баба гарніша за Крупську, а в молодості була взагалі гарна. Через те мій дід на ній і женився. А була б не гарна, то не було би в мене діда Івана. І який же він добрий, мій дід Іван! Ні разу не сказав мені, що я не його внучка, а як треба було на математику сто паличок для рахування, то він їх пів ночі вирізував, щоби були гарні й на мене вчителька не сварила. От цікаво, чи можна в школі похвалитися, що я внучка Леніна?

Але похвалитися цією новиною я не ризикнула. Сиділа собі на уроках – і мене розпирало від усвідомлення важливості власної персони, але я мовчала! А за кілька днів піонервожата перед урочистим прийняттям нашого класу в жовтенята голосно й натхненно декламувала нам, що відтепер ми станемо онуками Ілліча, бо всі жовтенята стають найпершою – основною - ланкою у побудові комунізму. Вже тоді в мене закралися перші підозри щодо кровної спорідненості з товаришем Ульяновим. Але я так легко не здалася і ще декілька днів вірила у свою унікальність.

Подумати, що баба може бути молодшою за Леніна, й сама (якби Ленін не так переймався революцією) могла би бути його внучкою, розуму не вистачило. Та й біографію вождя я знала набагато краще за бабину - десятки книжок зробили своє. Лєнін вже був, як рідний, тим більше, він же вічно молодий і вічно живий! А баба не раз розказувала, як не впізнала свого батька, коли він повернувся "ще з тої першої вОйни. А я ж за рік до вОйни родилася, то як мала його памнятати? То я й втікаю від тата, а вони гніваюця, що мені вже п'ятий рік, а я така дика і не йду до них. Микола з десятого року, він памнятав тата, то тулиця до него, а я дурна - реву і ховаюся за мамою". Людина, яка пам'ятала ще "тамту вОйну" і бачила живих фашистів, для мене малої аж ніяк не могла бути молодшою за Леніна. 
Але перед самим походом до клубу, де наш клас під час концерту з нагоди великої жовтневої революції урочистого приймали в жовтенята, я таки тихенько спитала про це бабу.
- Дитино, ти шо здуріла? Змилуйся, нікому такого не розказуй! 

І хоч баба не сказала чітко «Ні!», але те, що в клубі я не знайшла на фартушку пришпиленої ще вдома своєї зірочки, яку треба було зняти й віддати піонервожатій, аби її урочисто почепив мені хтось зі старших вірних ленінців, говорило замість неї - це була її остання спроба спротиву щодо мого вступу в систему.
Зірочку мені тоді вчепили. Чужу. Одна із вчительок молодших класів – Ганна Михайлівна – зняла її із фартуха своєї доньки, яка вже мала рік стажу в жовтенятах, й дозволила потім не віддавати. То була, на відміну від моєї металевої, пластмасова зірочка із таким собі накрохмалено-кучерявим юним вождем "пролітаріїв". До речі, вона завжди мені подобалася більше за металеву)))

А велику бабину «любов» до Лєніна я зрозуміла значно пізніше, коли бабуся Марія розповіла про своїх розстріляних дядьків (братів її батька), про дідового брата - вояка УПА, що змушений був застрелитися фактично на її очах, аби не потрапити в лапи НКВД, про мого прадіда, вивезеного разом із дружиною в Сибір, про родичів із Вінниці, яких переслідували після розстрілу батька, й вони були змушені, ризикуючи життям, утікати через кордони, аби вижити. І ще багато таких історій, які було страшно навіть слухати, не те що проживати… Й тоді я вжахнулася: як то було знати оте все – й стільки років майже ідеально мовчати…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...