Не так вже й багато залишилось на цій вулиці старих будинків, що мають архітектурну привабливість. Хіба що будинок, в якому нині розміщується Рівненський обласний наркологічний диспансер (вул. Кн. Володимира, 17).

Вул. Князя Володимира,17. Рівненський обласний наркодиспансер, 2017 р.

За матеріалами Державного архіву Рівненської області відомо, що це був житловий будинок, споруджений у 1938 році власником Фаб’яном Борзобагатим, який раніше мешкав на вул. Мидлярній, 35.

З плану будинку на вул. Млинівській, 17. За матеріалами ДАРО.

План будинку вказує на те, що споруда є триповерховою, має дві пивниці, салон, їдальню, веранду, кухню, передпокій. Отже, це була доволі пристойна за тими часами будова. Щодо особи власників цього будинку і їх подальшої долі наразі відомостей немає.

Розповідь рівнянки Тамари Григорівни Коновалюк додає інформативності про цю споруду періоду німецької окупації.  Жінка є ровесницею цієї будови. На цій вулиці проживала вона з батьками навпроти цього розкішного будинку свої перші дев’ять років життя. 

Пані Тамара розповіла, що цей особняк уподобав якийсь німецький генерал. Перебування в будинку високопоставлених німецьких офіцерських чинів засвідчують також і документальні фото з інтернет-ресурсів.

Зафіксовані від Тамари Коновалюк (Трофимович) спогади про життя родини Трофимовичів відкривають цікаві аспекти з життя нашого міста у далекі 30-40-ві роки.

Трофимовичі

Мій тато Георгій Іванович Трофимович був за фахом фінансистом, родом з Волині. Його батько будував залізниці, в тому числі й на Рівненщині. Мама Олександра Василівна родом з Житомирщини, вона із родини священиків. Мій дід, священик Василь Новоселецький, овдовів в першу світову (бабуся померла від «іспанки», яка тоді косила людей) і, залишившись з чотирма дітьми, після приходу до влади більшовиків зазнав переслідувань і гонінь.

Олександра і Георгій Трофимовичі

Щоб врятувати сім’ю, він відправив двох старших синів до Києва, а з двома меншими таємно перетнув радянсько-польський кордон і опинився у Кременці. Хату, господарство, все нажите змушений був залишити в Сульжені на Хмельниччині, де й похована моя бабця.

У Кременці моя мама закінчила гімназію. Окрім основних дисциплін дівчатка досконало вивчали рукоділля. Мама стала прекрасною майстринею шитва і вишивки й це завжди їй допомагало виживати в скрутні часи. На усіх фото, де моя мама одягнена в гарні пальта чи сукенки – вона шила їх сама.

Мама прожила довге життя – 96 років. Все життя вона шила людям, бо треба було заробити якусь копійку. В радянські повоєнні часи шити людям було небезпечно, бо майстрів, що працювали вдома, переслідували і карали. І, щоб не потрапити в руки «правосуддя», мама ховала те шиття по каструлях, в коробках, у підвалі. Страшні були часи.

Шила вона дуже акуратно, обробляючи шви вручну, і я змалечку допомагала мамі обметувати петлі й не раз переробляла, коли мама помічала якусь похибку.

Із Кременця дід переїхав до Луцька, досягнув священичого сану «митрофорний протоієрей», був законовчителем. В моїй пам’яті він назавжди залишився духовною людиною. Завжди ходив у рясі, бо раніше священики не дозволяли собі іншого одягу. Священик – не актор, це місія пастиря, яку вони обирають назавжди.

Мої батьки познайомились і одружились в Луцьку, а у 1932 році тата направили на роботу в Рівне, де працював у Магістраті. Спочатку сім’я жила там, де нині стоїть центральний універмаг, а потім ми стали знімати квартиру на Грабнику, на вул. Млинівській, 8 (зараз це вул. Князя Володимира). Цей будинок і досі стоїть на горбочку, але вже перебудований. Це був дім священика. Будинок мав два входи і ми займали одну половину, де мали дві кімнати і кухню, а на другій жив священик з дочкою Ольгою. Після війни того священика вже не стало.

Трофимовичі, 1931 р.

Богдашевські

Поруч з нами жила польська сім’я Богдашевських, у яких було дві донечки Ірена і Крися. Крися була моєю подружкою, це була моя перша дошкільна дружба. Пам’ятаю, як вона захворіла коклюшем і мене до неї не пускали. Я однак бігала до Крисі, щоб від неї заразитися і хворіти разом. Так і сталося, ото вже ми від того раділи!

Коли прийшли у 1939 році совєти, Богдашевських заарештували, а діти залишились з тіткою. Пам’ятаю, як вони потім підводою від’їжджали до Польщі й зупинились біля нас. Крися підбігла до мене й подарувала чашечку з блюдцем. Я й досі бережу цю маленьку чашечку як пам’ять про таку ніжну дитячу дружбу з Крисею. Неодноразово я розпочинала пошуки цієї сім’ї, не втрачаю надію і зараз. Бережу фотографію сім’ї Богдашевських.

Сім’я Богдашевських, Рівне, 1930-і рр.

Війна

Мої найбільш яскраві спогади про Рівне – це період війни, час мого дитинства, що був наповнений незрозумілим дитині страхом. Пам’ятаю початок війни, перший наліт на Рівне німецьких літаків. Вони летіли так низько, що навіть льотчиків в кабіні було видно. Всі кричать, кличуть своїх дітей. Дуже собаки почали гавкати, кури кудахкають, переполох такий вчинився. У нас біля будинку сусіди почали викопувати окоп, щоб сховатися. Ми ховались у підвалі. Пам’ятаю, як тато завертав мене у кожуха й ми спускалися до підвалу.

Через дорогу від нас у красивому 3-поверховому особняку поселився німецький генерал, якого постійно охороняли солдати з автоматами. Я завжди сиділа біля нашого будинку на гірочці і спостерігала за тим, що діється біля генеральського будинку. Я була малою, але знала, що німців треба боятися. Деякі генеральські охоронці були хороші, бо підходили до мене, пригощали цукерками.

Бачила, як туди під’їжджав грузовик і привозив поранених, мабуть їх туди на допити водили. Одного разу, очевидно за наказом генерала, до мене підійшов вартовий, взяв за руку і повів у двір того будинку. Вийшла жінка, що там працювала, підвела до мене косулю і німець мене сфотографував, потім фото принесли нам додому. Так у мене і з’явилося це німецьке фото, де я біля генеральського будинку.

 Тамара Трофимович у дворі будинку по вул. Млинівській, 17                                                                         1940-і рр.

У нашій квартирі поселився німецький офіцер, якого звали Бок. Це був світловолосий, з голубими очима невисокого зросту чоловік. Був він агрономом і, очевидно, мав тут вирішувати земельні питання, бо ж нашу землю окупанти вже бачили своєю. До офіцера-агронома був приставлений охоронець, який весь час ходив попід нашими вікнами. Бок був доброю людиною і часто пригощав мене шоколадом, спілкувався з батьками.

Біля нас був зерносклад польських осадників. За німців там працювали військовополонені. Казали, що туди завозять лише офіцерів.

Мамині старші брати теж були офіцерами радянської армії, але мама нічого про них не знала. Тож вона варила велику каструлю їжі і носила цим полоненим, думаючи, що так само хтось допоможе її братам. Склад був огороджений, стояв вартовий.  Щоб передати ту їжу, мама домовлялась із охоронцем, іноді давала йому за це курку. Сусіди наші також допомагали цим нещасним, збирали хліб і передавали.

Мама завжди брала мене туди з собою. Були серед полонених умільці й мені хтось подарував корабель, виготовлений власноруч, який ми потім запускали в плавання у ванній, що була в дворі.

Серед полонених був Андрій Большаков, оперний співак із Ленінграда, а народився він у Білорусії. Чомусь  полоненим можна було виходити з того приміщення, але обов’язково мали вчасно повернутися. Большаков бував у нас вдома, спілкувався з татом, співав і залишив свою довоєнну адресу. Обіцяв нас не забути, якщо виживе. Полонені готувались до втечі, але їх упіймали й, очевидно, всі вони загинули. Думаю, що на кладовищі Грабник вони й поховані.

Трофимовичі, 1939 р.

Пам’ятаю випадок, коли вночі в наш дім увійшли німці і стали все перевертати, когось чи щось шукали. Це була облава після того, як партизан Кузнєцов вчинив замах на німецького генерала. У шафі під білизною лежали фотографії маминих старших братів у радянській військовій формі (вони жили в Києві, проходили службу в радянській армії). Фотографії випали і німці за ці знімки стали маму і тата забирати з дому.

Мама плаче, а тато швиденько накинув мені поверх нічної сорочечки шубку і звелів, щоб я бігла до сусіди священика і просилась до них. Батьків забрали, а я стала стукати до батюшки і мене прихистила його дочка, заспокоїла і поклала з собою спати.

Батьків забрали у в’язницю, але скоро випустили, бо хтось із охоронців знав нашу родину. Батько за німців працював директором на цегельному заводі. Щодень за ним приїжджала бричка і відвозила на роботу. Батька дуже поважали працівники. Поки він там був керівником, жодного з його робітників до Німеччини не вивезли.  Німці теж до нього ставились з повагою, бо він був фахівцем.

Одна топка на цегельні не працювала і тато зробив там схованку для єврейки з маленькою дівчинкою. Всі працівники про це знали і хтось видав її німцям. Коли німці прийшли, щоб забрали цю нещасну, вона кричала: «Позовите Трофимовича!», бо надіялась, що тато її врятує. Німець став стріляти в повітря, щоб всі замовкли. Це страшна трагедія. Тато завжди згадував очі тієї жінки і дівчинки, сповнені страху і відчаю.

Коли німці залишали Рівне, то прислали за татом бричку, щоб він із сім’єю їхав разом з ними на захід. Тато ж нікуди їхати не збирався. Поруч з нами жила жінка, яку чомусь звали «пані млода», тож у неї на другому поверсі була шафа, за якою були потаємні двері й комірчина. Ось там і сховався мій тато, а з ним ще двоє чоловіків. Там вони перечекали, поки німці пішли.

У Рівному я пішла у школу № 5, яка тоді розміщувалася у приміщенні сучасної школи № 15, що на вул. Пушкіна. А потім ми переїхали до Луцька.

Рівне, 1936 р.

Пам’ятаю наших сусідів Полунців, що жили в будинку на вул. Млинівській, 25 , у дворі яких я часто бавилась. А та висока струнка ялинка, що й зараз росте біля їхнього дому – це ялинка мого дитинства. Наша сім’я входила у коло місцевої рівненської інтелігенції.

Батьки товаришували з родиною лікаря Виноградова, що жив на вул. Новий Світ (тепер вул. Поштова), місцевими художниками. Хоч наша сім’я за Польщі не мала свого житла, жили на чужих квартирах, але статків для досить безбідного життя вистарчало. Мама завжди гарно одягалася, мала прикраси, батьки бували на балах, дорогі речі часто купувалися на «Волинських торгах», де свого часу тато працював бухгалтером.

 Будинок Полунців.  Рівне вул. Князя Володимира, 25. 2017 р.

Ким я стала? Я – фізик-математик, викладала у Луцькому медичному училищі, а потім у нашому «воднику». Мій чоловік був теж викладачем, кандидат технічних наук, був завідуючим кафедрою опору матеріалів в Інституті інженерів водного господарства. У нас троє синів, маю четверо онуків.

Спогади чіпляються за роки, за пам’ятні події, за імена близьких і просто знайомих людей. І у тих спогадах оживає відоме лише їй Рівне, яким пані Тамара ділиться зі мною, а я занотовую, щоб зберегти для сучасників цей клаптик нашої усної історії.

Галина Данильчук, завідуюча відділом  Рівненського краєзнавчого музею