Рівне у спогадах. Свати Григорій Лукашевич та Володимир Ковальський
Автор : Галина Данильчук
Кожна окрема людська доля – це часточка нашої спільної історії. Є люди, яких називаємо «відомими особистостями», про яких багато пишуть і переповідають, відзначають їх прижиттєві і посмертні ювілейні дати, встановлюють їм меморіальні дошки і пам’ятники. Але більшість наших співвітчизників – це звичайні громадяни, хіба що неймовірно трудолюбиві й безкорисливі, що бачаться достойниками хіба через роки, через десятиліття після завершення свого земного життя.
Кажуть, що шлюби здійснюються на небесах. А на землі шлюби об’єднують не лише двох молодих і люблячих, а й родини, кожна з яких мала своє життєве русло і свої береги.
Поважний рівнянин Григорій Лукашевич після одруження сина Пилипа з Галиною Ковальською, породичався з сім’єю дубенського священика Володимира Ковальського.
Про своїх дідів незадовго до своєї смерті розповіла його онука рівнянка Тетяна Пилипівна Корнільєва. Публікуємо її розповідь записану в 2003 році.
Григорій Лукашевич
Одна з найстаріших вулиць Рівного носить ім’я Тараса Шевченка. Колись вона була Омелянівською, Сільською, в час німецької окупації 1941-1944 рр. носила ім’я українського патріота Григорія Горбачевського. Ім’я Кобзаря вулиця носить з 1930-х років завдяки її мешканцям – українцям з щирою патріотичною душею, які з діда-прадіда мали потужне українське єство. Найбільше долучився до справи перейменування старої вулиці її корінний мешканець Григорій Гнатович Лукашевич, що жив у будинку № 111. І досі стоїть цей одноповерховий цегляний дім, в якому нині господарюють вже зовсім інші люди. Григорій Лукашевич залишив свій помітний слід в історії не лише своєї рідної вулиці, а й в історії міста.
Зі спогадів Тетяни Корнільєвої:
«Мій дід Григорій Лукашевич народився у 1873 році на старій рівненській вулиці Омелянівській поруч із Свято-Успенською церквою. Наша хата стояла на прадідівській землі. Дід був селянином, добрим господарем землі, на якій працював до сьомого поту. Чесний, непідкупний, дуже порядна людина – таким його знала сім’я і сусіди. В нього завжди був великий потяг до знань, хоча був людиною малоосвіченою, можна сказати «самоук». Писав він погано, а от читав чи не усі газети, бо його найбільше цікавило життя.
Дід був дуже діловий. За царя був обраний депутатом в повітове земство, де захищав інтереси селян. Часто згадував і розповідав нам, як він був на прийомі у губернатора в Житомирі. В Дубно був такий Гаврилюк, який загинув у Першу світову війну і був признаний національним героєм. Тоді оголосили збір пожертв на спорудження йому пам’ятника. Гроші з усіх кутків надходили в губернське місто Житомир. На губернському з’їзді, де дід був делегатом, він виступив від Рівненського повіту і запропонував замість пам’ятника селянину і воїну Гаврилюку на зібрані пожертви відкрити технічне училище для селянських дітей. І пропозиція діда була прийнята. Губернатор в перерві дав дідові свою візитку і запросив до свого дому на чай. Дід прийшов і біля порога зняв чоботи, босим зайшов до господи, чим насмішив і здивував губернатора. Потім про цей випадок дід нам часто розповідав.
Одягався дід по-сільському, по-робочому, а вже як свято, то був як писанка. Краватки не носив, а так – сорочка, чоботи, а вже потім в нього з’явилася шуба.
Дід брав активну участь у перейменуванні нашої вулиці, яка за Польщі називалась Сільська. Він збирав підписи, готував усякі документи, ходив в магістрат і це питання було вирішено – вулицю назвали іменем Шевченка.
Поважали діда сусіди, приходили до нього за порадою, за добрим словом. В гарних стосунках був він зі священиком Михайлом Носалем і його сином Іваном Михайловичем. З ним товаришували наші сусіди Дзіваки, Либаки, Логвисі, Пінчуки. Прийняв дід з бабою на виховання хрещеницю Ложко Ніну Євстафіївну, яка рано стала сиротою. Все життя вона прожила в дідовому домі, потім заміж її віддав.
У діда було багато землі, яка була в Бармаках. Колись він мені говорив: «Дивись, Таню, на моїй землі 101 хата стоїть». Хазяїн він був крепкий, господарка велика була, то й для обробітку землі мусив наймати людей. А збіжжя молотив сам. Сильна була людина Григорій Лукашевич, сильна тілом і духом.
Я з батьками під час війни жила в Дубно, то коли війна закінчилася, 9 травня 1945 року у мій день народження він пройшов 45 кілометрів із Рівного пішки, щоб нас провідати.
За радянської влади у 1960-і роки Григорій Лукашевич відстоював збереження нашої церкви, бо її хотіли знести. Дід знову підписи збирав, листи писав, доводив, що вона є пам’яткою архітектури і історії. То навіть потім батюшка на службі в церкві, коли проповіді говорив, то про цю добру справу діда згадував.
Бабця моя – Домінікія Андріївна також рівнянка, вона народилася у 1876 році і була з такої ж селянської родини, велика трудяга. У баби було дуже довге густе волосся і з його миттям була ціла проблема. Хрещениця Ніна допомагала їй мити те волосся керосином, а потім вона довго сиділа на вулиці і вивітрювала той запах. Вже помирала, але волосся було нижче пояса.
У діда й баби був один син – мій батько Пилип, якого вони вивчили на лікаря-стоматолога. За Польщі батько у Рівному був відомим стоматологом, мав в дідовій хаті кабінет і сюди приходили лікуватись люди.
А ще запам’яталась мені така цікава історія. На клуні, яка була в нас аж до річки, буськи звили гніздо. Щороку туди прилітала одна й та сама пара. Нанесуть яєць, висидять діток – відлітають. Одного разу дід помітив, що буциха зраджує своєму «чоловікові». Поки бусьок літає, щоб принести їй їсти, вона літає з іншим. А перед поверненням «чоловіка» довго миється в цебрі, що стояв біля клуні, обтруситься і сідає знову на гніздо до яєць. Дід не міг стерпіти такої зради, спрацювала чоловіча солідарність. Він взяв та й вилив воду з цебра. Птаха прилетіла і стала битися крильми об порожній цебер. Прилетів «чоловік» і зрозумів, що трапилось. Покинув птах свою невірну дружину. Бабця діда за це картала – навіщо втрутився в життя птахів. А він: «Ні! В природі все має бути чесно і порядно».
Дід прожив довге життя – 92 роки і ніколи не звертався до лікаря, а помер від запалення легенів. Я була в час його смерті у 1965 році і він на останок все мені казав: «Вчись, Таню, вчись».
Відійшли дід з бабою майже разом у 1965 році, з різницею у два місяці. Поховали ми їх на Дубенському кладовищі неподалік церкви».
Священик Володимир Ковальський
Як відзначає відомий історик В. Борщевич, Володимир Іванович Ковальський був помітною постаттю у духовному житті Волині 20-60-х рр. минулого століття. У його долі виразно відобразились тенденції і злами розвитку не лише місцевого селянства й інтелігенції, але й багатьох представників священичої верстви. Син священика із с. Річиця Рівненського повіту, він закінчив Волинську духовну семінарію і у 1904 році був рукоположений на престол. Цікаво, що з 1912 року Ковальський був у Рівному соборним священиком й повітовим наглядачем церковно-парафіяльних шкіл. Після скасування посади наглядача шкіл він влаштувався в залізничній церкві станції Рівне і був там за різних переворотів. Ця церква знаходилась поруч з сухарним заводом (район сучасної вул. Небесної Сотні). В міжвоєнний період за польської влади служив о. Володимир у різних церквах сільських парафій, бо довгий час не мав польського громадянства. Лише у 1935 році він був призначений настоятелем Свято-Іллінського собору в м. Дубно і благочинним міської округи.
Зі спогадів Тетяни Корнільєвої:
«В моїй родині була ще одна шанована людина – мій дід по мамі Володимир Ковальський, в родині якого я провела багато днів свого життя. Наша сім’я мешкала в будинку біля Іллінського храму. Дід мене привів до церкви і дуже тішився, коли я на криласі стала співати.
Бабуся моя була із сім’ї священиків Абрамовичів, була дуже вихованою й інтелігентною, знала французьку і німецьку мови. Дуже хорошою господинею була, що й досі пам’ятаю смак її пасок. Завжди на свята до нас жебраки приходили і бабця їх пригощала.
Дід дослужився до митрофорного протоієрея, мав багато церковних нагород. У 1952 р. йому дозволили екстерном скласти іспити за курс дисциплін Московської духовної академії, і за представлену дисертацію він отримав ступінь кандидата богослов'я.
Пережив він і страшні часи сталінського свавілля. У червні 1945 р. його арештували й ув'язнили. Арештували за те, що він під час німецької окупації служив панахиду за убієнними і серед них був німець. Загиблих було 12 чоловік, хто вони – невідомо і поховали їх на погості біля Іллінського собору, а дід відслужив поховання. Після війни хтось доніс на нього. Дідові присудили 5 років. Сидів він у Горловці. Через 3 роки його відпустили, багато за нього клопотали його доньки і він писав дуже грамотні листи. Коли дід повернувся, то йому вже парафію в Дубно не дали, змушений був їхати на Житомирщину. Повернувся дід із зошитом записів про життя в неволі, оповідання навіть написав. Але все змушений був знищити, щоб надалі не зашкодити сім’ї. Коли діда арештували, то дома зробили обшук і позабирали усі папери, всі його церковні нагороди.
Дубно хоча й невелике місто, але воно завжди було дуже висококультурне, тут було багато інтелігенції. Таким було оточення Ковальських. Одним із тих, хто брав участь у різних благодійних акціях, був пан Харасажианс, якого ми жартома називали «Аристократ Христофорович».
Мої діди – це була моя втіха, моя гордість і мої найкращі вчителі, якими я горджусь все життя і розповідаю про них своїм онукам».
На Дубенському кладовищі є скромні могили рівнян Григорія та Домінікії Лукашевичів та їх сина Пилипа Григоровича.
А трохи далі, проїхавши тією ж вулицею Дубенською, завернувши ліворуч від траси до колишнього с. Тинне, потрапляємо на кладовище, що поруч із церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Там поруч могили митрофорного протоієрея Володимира Івановича Ковальського та його дружини Ольги Михайлівни Ковальської. Священику було 88 років, коли він з матушкою переїхав до Рівного і доживав віку у своєї онуки Тетяни Пилипівни Корнільєвої. Через рік, у листопаді 1971 року він спочив у Бозі. Ольга Ковальська пережила свого чоловіка на два роки, вона прожила на цьому світі 90 років.
Тетяна Пилипівна Корнільєва все життя пропрацювала фармацевтом. Її вірним супутником життя був Сергій Григорович Корнільєв, корінний рівнянин, відомий у місті юрист.
Фото з родинного архіву перефотографовані авторкою за згодою Тетяни Пилипівни Корнільєвої
Джерело: RvNews
Відомо коли запрацюють у Рівному фонтани 
